Я собака Азову на прізвисько Відьма,
Мій господар вкривавлений поруч лежить,
Ми їх знищили всіх, ми вдарили з півдня,
Де вони не чакали нас в прокляту мить.
Маріуполь горів, та крізь гарь я почула їх запах,
Через безвіст завалів і снів чорноту,
Їхня кров, що навік запеклася на лапах,
Завжди чітко виводила нашу чету.
Наші кулі завжди були швидші за їхні,
І гостріші і непомітніші наші ножі,
І прокляття для проклятих — прізвисько Відьма,
Мала власну методу своїх ворожінь
Я їх чула по запаху страху і гнилі,
Ще з тих пір як лютневий вкривавило сніг,
Проти помсти відьомської кулі безсилі,
Варто було лиш схотіти мені.
І я дуже хотіла, щоб прокляті мерли,
В булькотінні кривавім без каяття,
Аби їх матері, що зродилися стервом,
Не знаходили більше для себе життя.
Я хотіла — так сталось — всі мертві навколо,
Я дивлюся у їхні очі порожні й дурні,
Наїдайтесь неситі прокляттям Азову,
Чом не раді? Дивіться як радо мені.
Рада відьма, бо відає, знає,
Як горлянки проклятим наповнити вщент,
І героям показує сходи до раю,
Ворогам Відьма завжди показує смерть.
Ще малим цуценям, коли маму смоктала,
Я всмоктала: людина — господар і пан,
І коли мене діти в дворі ображали,
Мій азовець мене не лишив сам на сам.
Ми міцніли разом синьожовтим вростаючи в землю
Краще котрої будь-який всесвіт не знав,
Поруч тебе я вила ой верше до темна,
Потім вишкіл, плече побратима, війна.
І людина моя проти нелюду гордо повстала,
І з моєю людиною Відьма поруч була,
Його руни на тілі мені крізь усі перепони сіяли,
І ми всесвіт разом рятували від зла.
Не біда, що ти впав за сорочку, господар,
Я тягтиму тебе в катакомби-льохи,
"Ми не вмремо, бо ми є солдати Азову"
— Саме так ти казав мені в миті лихі.
За сорочку зубами... бо то хіба вперше,
Рятувати з тобов одне одного нам,
Заспіваємо ще ми "Ой верше мій, верше..."
І не раз ще покажемо Смерть Ворогам.