Попереджаю одразу: я безумовно раджу цю гру тільки фанатам серії.

Dreamfall Chapters - заключна гра культової серії TLJ. Можливо, справа в тому, що за всі ці роки певні зміни відбулися зі мною, але...
Гра вже не чіпає так, як робили це обидві перших частини. Персонажі все ще прописані непогано та мають власну логіку, але відчувається, що гру робили в затишній та спокійній Скандинавії. Українському гравцю деякі сюжетні ходи, напевно, будуть здаватися смішними там, де залишать враження у європейського. Концтабори? Тих, хто пам'ятає Голодомор та події 14 року, це не вражає. Продажні політики? У порівнянні з українськими продажні політики у грі - діти в пісочниці. Маніпулювання народом та розпалювання ворожнечі? Тих, хто бачив це на власні очі, вже не лякає пом'якшений переказ від людини, яка мешкає у мирному місті, навіть якщо ця людина - талант на кшталт Торнквіста.

Одна з проблем, які хочеться підкреслити - персонажі в складних ситуаціях виглядають недолугими та смішними. Гумор - це чудово. Тонкий гумор від Торнквіста - це прекрасно. Але якщо персонаж несерйозний постійно, йому складно співчувати. А оскільки ми сприймаємо сюжет саме через призму головних персонажів...
Кіан - перетворився в напівкомедійного персонажа, хоча починав (в другій частині) з асасіна-фанатика. За цим цікаво спостерігати... до того моменту, поки не розпочинаються бойові дії, і від нього потрібна брутальність колишнього Апостола. Сила TLJ 1-2 була в "темних" персонажах, які відчувають руйнацію власних ідей та намагаються знайти якесь підґрунтя під ногами. "М'який" Кіан не відчувається природно.
Так само і Зої. Нова Зої - спокійна, розсудлива... і нудна. Вона легко переживає власні помилки і невдачі, а тому знову ж таки неї складно співчувати. Можливо, Рагнар намагався показати дорослу людину для подорослішавших гравців... Але якщо у глядача в житті все нормально і він (як Зої) емоційно незворушний, неначе Будда - він не отримає задоволення від сюжету, бо відкидає радощі та захоплення разом зі скорботами. Тому момент з Бабою-Язею викликає, крім спокійного кивка, ще й нездорову посмішку. Було б більш переконливо, якби ми побачили шлях Зої до цього стану - тоді б ця зустріч відчувалася як досягнення, логічний результат. Але оскільки історія розірвана на шматки з дірками у часі та місці (Chapters!), цей шлях розсипається, і персонаж протягом всього сюжету відчувається незмінним.

Сага... Змішані відчуття. Безумовно, цікавий персонаж, але це, очевидно, зарисовка для The Longest Journey Home, і вона не є героєм цієї історії (хоча фанати минулих ігор, безумовно, отримають свою дозу ностальгії).

Персонажі другого плану цікавіші та викликають відверту симпатію (Ену, Ульвік - чудові, і не тільки вони)... але, на жаль, вони є другорядними, і не про всі їхні долі ми дізнаємось у кінці. Злодії після близького ознайомлення виявляються дрібнішими, ніж в перших двох частинах, хоча декілька сюжетних несподіванок обіграні якісно. Радує, врешті решт, використання слов'янського фольклору (Баба-Язя) разом з австралійським... але це використання не відчувається як достатньо глибоко перетравлене - Chapters не настільки пильно слідує принципу less is more, що було однією з концепцій першої гри, і філософськи ідеї вже не мають колишньої глибини. Якщо Рагнар таким чином намагався відповісти на безліч питань, що залишалися у гравців, то це не дуже гарний варіант. Годувати людину з ложки - попсовий спосіб передати складну ідею, але DF:C, уявляється мені, вдається саме до цього.
Стисло про технічні деталі.
Графіка: доречна.
Саундтрек: непоганий, але слабкіший за Dreamfall. Пісня хлопця під гітару в Європолісу — дуже спеціфічна та не западає в серце. Тут немає пісень Magnet-а, а вони суттєво акумулювали відчуття атмосфери.

Загалом, розв'язка багатьох сюжетних ліній, що були розпочаті у другої частині, а точніше, її подача, виглядає як lazy writing. Крім того, деякі наслідки йдуть всупереч варіантам, які ти обирав протягом гри (так, Реза, я про тебе говорю!). До честі Рагнара, він впорався зо всіма цими лініями і йому все ж таки вдалося довести їх до кінця переважно логічно та гідно. І це, напевно, головна його перемога. Щодо емоційної якості... на жаль, найбільш мене вразила фінальна сцена, яка не має (майже) нічого, крім спогадів та гри на ностальгії старого фаната.
Сумно. Але все одно дякую старику Торнквісту за те, що врешті решт закрив цю історію.

PS. А ще в Аркадії є секс!
PPS. Історія Стража залишається, напевно, однією з небагатьох сюжетних ліній, які не були завершені. Підозрюю, що це знову ж таки зроблено з прицілом на The Longest Journey Home. І з оглядом та все, що було "закрито", напевно, це Рагнару Торнквісту можна простити.

Підбиваючи підсумки: Dreamfall Chapters не є самостійною грою. Це, скоріше, борг фанатам, який Торнквіст повернув після багатьох років очікувань. Любителі, думаю, сприймають цю гру з відчуттям полегшення, як відповідь на купу питань, що роками мучили їх. Новим гравцям... Новим гравцям залишається тільки побажати почати з оригінальної The Longest Journey. Можливо, коли ми зустрінемось наприкінці шляху, нам буде що обговорити.