Ми люльки курили, коли догоряв Карфаген.
Залізо кували, як греки заходили в Трою.
Коли воювали об’єднання диких племен,
Ми вже існували, і вже існували собою.

Світанки стрічали і колосом житнім в жнива
Дороги стелили невтомно до рідного дому.
Це ми зберегли світом сказані давні слова,
І піснею їх пронесли крізь віки в невідоме.

Ви декого з нас прирівняли до власних Богів,
Коли від нудьги ті приходили в ваші покої.
Їх різьблений меч так потужно і чисто дзвенів,
Що ви називали це подвигом, а не війною.

Ми першими вигнали геть золотаву Орду,
Онуки Сварога, відважні Перунові діти,
І світ не молили приборкати нашу біду –
Самі зрозуміли, що з нею потрібно робити.

Ви нас наділяли десятками різних імен,
Та прізвиська ті не міняють веселої вдачі.
Бо небо звертається барвами наших знамен
І ворог не раз ще від нашої шаблі заплаче.