Скажи вмовляю, що насправді Зі мною відбулось? Всередині мене щось причаїлося… По швах тріщить вщент, загниває мій світ, моя душа, Не помічаючи, ти посміхаєшся. Розбитий я, і на мить застиг Між смертю і життям. А істина, мов ковток повітря, тане на вустах. Не йди! Чи мертвий я, чи ще живий? Чи розум я вже втратив свій? Знайду тебе - дізнаюся. У світі, що кожного держить під прицілом, себе самого існую тінню.Колишнього вже мене ти не знайдеш, Шукати марно. Я став полоненим уявлень нестямних, Та шкоди тобі не дозволю завдати. Ти лиш зберігай в яскравих спогадах, яким колись був я... В самотності загрузнув я, у болісних своїх думках. А спогади пекельні, мордуючи, мене знов оточують, оточують, оточують, оточують, оточують, оточують, щоб втратив себе!

Собі вже чужим став,
Минуле я стер сам.
Душа моя роздерта тим,
Хто нищить світ нещадно мій.
Чи мертвий я, чи ще живий?
Чи розум я вже втратив свій?
Цей біль тебе не торкнеться!

У світі, що кожного держить під прицілом,
Себе самого існую тінню.
Колишнього вже мене ти не знайдеш,
Шукати марно.
Із пастки самотності не звільнитись
До того, як завтра мене поглине.
Ти закарбуй лиш у пам’яті своїй,
Того, ким був тоді я...

Не забувай лиш...
Не забувай лиш...
Не забувай лиш...
Не забувай лиш...

З відторгненням сутність нову сприймаю,
Та брама замкнулась до нашого раю.
Благаю одне - не забувай мене...

Але скажи, але скажи,
Що причаїлося з тих пір всередині?